ВІЙНА І СВЯЩЕНИКИ НА СХОДІ

З початку цієї гібридної війни багато що змінилось для військових, в тому числі, в їх побуті та духовному житті. В цій війні попри страшні речі, до яких майже звикаєш, трапляються речі зовсім інші, і яких набагато більше, котрим дивуєшся кожного разу, бо звикнути до них неможливо. Ці речі змінюють все, бо їх природа – неймовірна людяність, і, попри всі жахливі реалії війни, їх так багато, що осягнути цього не вдається, як би не намагався. Ми досі не можемо до кінця зрозуміти волонтерський рух, що захлеснув країну, ніс на собі самотужки побут війни, і продовжує спасати життя бійців. Настільки ж не просто осягнути капеланський рух, як, у який особливий момент виник.

Насправді, перші прояви капеланства, стали відчутними навіть не на весні 2014 року, а на Майдані. Після лютневих подій, у перші дні війни деякі отці разом зі своїми майданівськими побратимами вирушали з Хрещатику на схід, залишаються поряд на лінії вогню, а дехто сам став захисником.

Був один випадок. В грудні 2014 року волонтери НТ відвозили аптечки та зимове взуття, інші важливі речі для бійців, що охороняли Донецький Аеропорт та у 72 –гу бригаду. По дорозі їм трапився замполіт – священик, о. Петро Паевський. На лінії зіткнення морозної зими він і підлеглі спали  в промерзлих землянках, не було теплих та самих нагальних речей, їх обличчя та руки почорніли від пороху, який не відмивався. Священик о. Петро став бійцем попри те, що брати до рук зброю для священиків, то тяжка духовна дилема, дуже складний вибір і тяжка ноша, але просто не міг вибрати інший шлях. І ось він стоїть на дорозі замерзлий, з «пороховим» лицем, що випромінює стільки любові та доброти, що засліплює очі, всміхається, та каже: «По при все, я саме там, де маю бути». Він радіє одній єдиній аптечці, що перепала на усіх його підлеглих, якимось дрібничкам, бере з волонтерських рук в свої «порохові» руки червоне яблуко, і у чисто священицькому особливому прийнятті застигає на хвильку, і  тут раптом розумієш: зійшов прямо, здається, з грецьких візантійських фресок 9-го сторіччя, з мозаїк в аспідах італійських базилік, саме у такий спосіб на них центральні образи приймають в руки найсвятіше і найцінніше.

До війни на сході о. Петро служив священиком в Умані, потім - військовим капеланом в миротворчому українському контингенті в Косово. У 2014 році, коли повернувся звідти, були такі плани, що його капеланське служіння продовжиться в Україні. Зараз він згадує, як склалось: «Після повернення мене розподілили до 72-ої бригади.  Були розмови, що матиму можливість служити у себе на приході та паралельно опікати військову частину. Товаришами по службі у Косово, що вже воювали на сході, повідомляли, що там відбувається. Кажуть, той загинув, Сергій загинув, той ногу втратив. Коли такі хороші хлопці, мої близькі друзі гинуть, калічаться, лишатись далі у Білій Церкві, ну, я просто більше не міг». 

Зараз о. Петро досі служить замполітом артдивізіону 72-ої бригади, весь час «на передку». Він лишається у бригаді для своїх друзів капеланом на волонтерських засадах, як каже, «у приватному порядку», та разом з братом, також священиком, о. Вадимом, допомагає бригаді як волонтер, має волонтерські нагороди. Прес-офіцер бригади, Олена Мокренчук, з захватом каже, що о. Петро все такий же неймовірний, і «кожного дня ризикує своїм життям за Україну».

У 2014 році на державному рівні про капеланство ніхто навіть не думав. Як офіційна структура, воно і досі не до кінця сформоване, але рухається у європейському напрямку, і буде, приблизно, таким, як на Заході, чи в США, де капелани – військовозобов'язані, навчені військової справі, пройшли підготовку в польових умовах, прийняли присягу. Закон «Про військове капеланство» в Україні мають прийняти на початку 2018 року, і по ньому військові капелани матимуть статус некомбатантів, без можливості використання ними зброї, та у питаннях душпастирської діяльності підпорядковуватимуться у першу чергу церковним структурам – військовим ординаріатам або єпархіальному управлінню. Також закон передбачатиме можливість контрактної військової служби для тих капеланів, які мають відповідну військову освіту та офіцерське звання.

Отож, офіційно: українське військове капеланство поки формується. Але по суті і на ділі - воно давно міцне, зріле, і саме що не є справжнє, бо виникло з глибокої людяності, з тіла і духу людських сердець. І в кожному особистому випадку починалось з тих самих не простих рішень: «по при все, маю бути там, де хлопці потребують допомоги».

 

Zircon - This is a contributing Drupal Theme
Design by WeebPal.