З чого починалось українське капеланство

З початку гібридної війни на сході багато що змінилось для військових, в тому числі, у їх духовному житті. В цій дивній війні, попри страшні речі, до яких майже звикаєш, трапляються речі зовсім інші, котрим дивуєшся кожного разу, бо звикнути до них неможливо. Ці речі змінюють все, бо їх природа – неймовірна людяність. Ми досі не можемо до кінця зрозуміти волонтерський рух, що захлеснув країну. Настільки ж не просто осягнути капеланський рух, як, у який особливий момент виник.

Насправді, перші прояви капеланства, стали відчутними навіть не на весні 2014 року, а на Майдані. Після лютневих подій, у перші дні війни деякі отці разом зі своїми майданівськими побратимами вирушали з Хрещатику на схід, залишаються поряд з ними на лінії вогню, а дехто став захисником.

Був такий випадок. В грудні 2014 року волонтери НТ відвозили аптечки, зимове взуття, інші важливі речі бійцям, що охороняли Донецький Аеропорт, і у 72 – гу бригаду. По дорозі їм трапився замполіт о. Петро. На лінії зіткнення морозної зими він і підлеглі спали  в промерзлих землянках, у них не було самих нагальних чи теплих речей, їх обличчя та руки почорніли від пороху, який не відмивався. Священик о. Петро став бійцем попри те, що брати до рук зброю для священиків, то тяжка духовна дилема, дуже складний вибір і вкрай тяжка ноша, але він просто не зміг вибрати інший шлях. І ось він стоїть на дорозі замерзлий, з «пороховим» лицем, що випромінює стільки любові та доброти, що засліплює очі, всміхається, та каже: «Попри все, я саме там, де маю бути». Він радіє одній єдиній аптечці, що перепала на усіх його підлеглих, якимось дрібничкам, бере з волонтерських рук в свої «порохові» руки червоне яблуко, і у чисто священицькому особливому прийнятті застигає. І тут раптом розумієш: він зійшов прямо з грецьких візантійських фресок 9-го сторіччя, з мозаїк в аспідах італійських базилік, де саме у такий спосіб центральні образи приймають в руки найсвятіше і найцінніше.

До війни на сході о. Петро Паєвський служив священиком в Умані, потім - військовим капеланом в миротворчому українському контингенті в Косово. У 2014 році, коли повернувся звідти, планувалось, що його капеланське служіння тут. Зараз він згадує, як саме склалось: «Після повернення, мене розподілили до 72-ої бригади. Були розмови, що матиму можливість опікати військову частину. Я зізвонювався з товаришами по службі у Косово, що вже воювали на сході, і ті повідомляли, що там відбувається. Кажуть, ось, Сергій загинув, той ногу втратив. Коли такі хороші хлопці, мої близькі друзі гинуть, калічаться, лишатись далі у Білій Церкві, ну, я просто більше не міг». 

Зараз о. Петро досі служить замполітом артдивізіону 72-ої бригади, весь час «на передку». Він лишається у бригаді для своїх друзів капеланом на волонтерських засадах, як каже, «у приватному порядку», та разом з братом, також священиком, о. Вадимом, допомагає бригаді як волонтер, має волонтерські нагороди. Прес-офіцер бригади з захватом каже, що о. Петро все такий же неймовірний, і «кожного дня ризикує своїм життям за Україну».

У 2014 році на державному рівні про капеланство ніхто навіть не думав. Як офіційна структура, воно і досі не до кінця сформоване, але рухається у європейському напрямку, і буде, приблизно, таким, як на Заході, чи в США, де капелани – військовозобов'язані, навчені військовій справі, пройшли підготовку в польових умовах, прийняли присягу. Закон «Про військове капеланство» в Україні мають прийняти на початку 2018 року, і по ньому військові капелани матимуть статус некомбатантів, без можливості використання ними зброї, та у питаннях душпастирської діяльності підпорядковуватимуться у першу чергу церковним структурам. Закон передбачатиме можливість контрактної військової служби для тих капеланів, які мають відповідну військову освіту та офіцерське звання. Зараз для українських капеланів існує трудовий договір, який вони підписують з Генштабом як військові. Їм призначають конкретні підрозділи, і потім вони служать майже нарівні з військовослужбовцями, проходять свій особливий військовий шлях.

Українське військове капеланство поки формується. Але по суті і на ділі - воно давно міцне, зріле, і саме що не є справжнє, бо виникло з глибокої людяності, з тіла і духу людських сердець. І в кожному особистому випадку починалось з тих самих не простих рішень: «по при все, маю бути там, де хлопці потребують допомоги».

О. Дмитро Поворотний, капелан 20 ОМПб, розказує, що на початку бойових дій було у капеланів особливе призначення. «Потрібна була підтримка, щоб хтось на місці розказав, що захищати свою країну - важливо і правильно, що саме для цього вони тут, це їх призначення. Бо хто міг пояснити, що на них чекає, ще недавно у мирному житті? Їм треба було терміново змінитись у цій не визначеній війні, яку не називали війною, хоч і схожа на пекло».

Отець Дмитро пройшов багато чого. У лютому 2015 року його підопічний підрозділ пройшов через тяжкі бої під селом Красний партизан, де загинуло багато бійців, їх командир, і багатьох взяли у полон. Полонених ставили до стінки, просто сидячих розстрілювали, ніби вони не люди. А потім вирішили похизуватись. Саме тоді у Кремлі було вирішено, показати на ТВ-каналах Росії, як добрі «самаритяни» віддають українцям понівечені тіла. Командир загону бойовиків «Восток» подзвонив жінці вбитого командира, і запропонував повернути тіло її чоловіка. Тоді о. Дмитро вирішив , що саме він  поїде за тілами своїх хлопців, «бо хто ж, як не капелан має це робити». Домовився з зам. командира «Востока», і вирушив в тил до противника без супроводу, маючи те, що дозволили, тільки машину та шофера. О. Дмитро каже, страху не було. Знав, що вони полюбляють розправлятись з українськими отцями, та про це тоді не думав. На місці зустрічі його чекали озброєні бойовики та російські журналісти з телекамерами. Він носив тіла у вантажну машину, а ряжені бойовики у новеньких формах хизувались на камери.  Носити тіла не просто. І коли озброєний бойовик відмовився допомогти, о. Дмитро, на його слова – «я до цих нациків торкатись не хочу», не втримався і, по при своє хитке положення, став жорстко повчати «мироносців».

Перші капелани стихійно з’явились не тільки по цей бік лінії вогню. Схожі реалії захлеснули зону конфлікту з боку окупованої території, і той рух осягнути куди важче. Отець Валерій Лотарев на окупованій території дуже швидко потрапив у «розстрільні списки» тих, хто прийшов на його землю «з миром». Як саме це відбувалось в його житті, він згадує настільки спокійно і буденно, наче то такі собі звичайні і зрозумілі речі. Там, де російські «мироносці» за найменші прояви українства катували і розстрілювали на місці, без вагань, суда і слідства, о. Валерій і Владика Сергій (Горобцов), що очолює Донецьку єпархію, знайшли можливість займатись капеланськими справами таємно. З окупованого Донецька вони допомагали бійцям, збираючи для них продукти харчування, одяг, кошти. До того ж, вони підтримували «Будинок Милосердя», де і досі перебувають хворі, немічні люди, ті, що лишились без житла, втратили все від «миру» російських «спасителів».

О. Валерій Лотарев веде машину та розказує, як капеланське служіння починалось для нього. «Коли у село Мічурине зайшли українські військові, десантура, 25-ка здається, сепаратисти пустили слух, що то не військові, а йдуть бандерівці, правосеки, «будуть рєзать , насіловать, убіжать». Я зібрав декілька людей, кажу: «Давайте подивимось на цих горлорізів. Це ж наші дітки, українці, як же ж можна ворога впускати, приймати, а діточок своїх проганяти й проклинати?».  Тоді до неозброєних бійців, які мали готувати блокпост, приїхали  на інкасаторській машині озброєні ополченці, і розстріляли їх. Це людей сполошило. Ми з прихожанами виїхали до військових на лінію вогню з теплим одягом, бо ще сніг зривався. Прихожани дивляться, ті сидять на БМП , зубами стукають, а одяг на них літній. В сусідньому селі Тельманове, в московській церкві, розповідали, що то не українці стоять, а натовський легіон, поляки там, інші.  Їх прихожанки, бабки- кликухи, ходили навколо, кидались під техніку, кричали – ми вас не пустимо, це наша земля, це Росія , і таке подібне, дуже агресивно себе вели. І в мене  є родичі, що прийняли сторону «руського миру», кажу їм – прийде час і вам буде соромно, казатимете, що вас обдурили. У багатьох з’явився синдром жертви - ми ж не винні, Україна нас кинула, а росіяни нас обманули, а ми бідні - нещасні,  інше.  Тому,  як почалась війна, я почав допомагати українським бійцям. Ще не сильно розбирався, де який підрозділ, бачу – жовто-блакитна нашивка, значить наші. Спілкуємось, приїжджаємо, знайомимось, і спочатку вони з недовірою це сприймали. Та ми привозили одяг, продукти, бо бачили, що в них одні старі консерви, черствий хліб, котрий здалеку везли, адже брати його на місці не могли. Сепаратисти хлопців труїли неодноразово. Особливо під Маріуполем. Їм возили хліб здалеку, з Запоріжжя, з Дніпра, і поки довозили – він псувався. Не був налагоджений зв'язок між частинами, багато чого не було. От ми, священики, парафіяни, були як єднальна ланка між тими частинами. Їздили, розповідали , ось хлопці, там же ваші  стоять, там та частина, там та, зводили їх, щоб знали один одного».

«Коли взяв за обов’язок допомагати хлопцям, я, мій товариш, отець Олександр та архієпископ Сергій, їздили по блокпостах, по частинам в межах нашого району. Наші матушки і прихожаночки готували домашню їжу, борщ варили, каші, оладці, вареники, щоб хлопці могли поїсти. Бо на початку вони часто травились простроченими консервами зі складів. Було таке, що вивозили хлопців з блокпостів до лікарень, ми лікарям не надто довіряли, і мали слідкувати, щоб надавали допомогу у нашій присутності. Адже самі лікарі іноді здавали бійців сепаратистам. Тому іноді хворих ми вивозили до прихожан чи до церкви, де і ставили капельниці, лікували. В середині літа, перед  Іловайськом, наші прикордонники подзвонили та сказали, що нам треба терміново їхати, бо зайшло багато техніки. Наші села обстрілювали градами, важкою артилерією, саушки працювали. Ми бачили як побита техніка відступала, хлопці порвані,  поранені. У нас теж не було шансів. Ми були у «розстрільних списках», тому зібрали діточок і поїхали. На Закарпатті прихожани нам дали будиночок, було багато чудових пропозицій, люди чудові, зустріли гарно, все пречудово, але тягнуло сюди. Бо звик допомагати хлопцям, і вже не міг спокійно спати, спокійно їсти, всі думки були про рідну землю. Усі їдуть здалеку, з різних куточків, різних областей, захищати мою землю, а я здоровий молодий чоловік, їду в інший бік. Це мені покою не давало. Тому повернувся і почав служити як капелан на волонтерських засадах. Стільки чудових людей, друзів знайшов! Ця війна зробила неймовірне,  настільки всіх об’єднала, чим я завдячую Господу Богу, з таких ситуацій безвихідних вивів, повернув до рідного краю, і я радий, що саме так все склалось. Хоча зараз всі дуже втомились,  волонтери, бійці. Я бачив своїми очима, як людина реально чи не останню сорочку з себе знімала та віддавала бійцям. А влада тільки говорить. Треба дивитись, кого ми обираємо, і розуміти, що ніхто за нас цього не зробить. Щоб не прийшов хтось знову, хто скаже «дєди воювали», і ти береш зброю і стріляєш у свого сусіда. Саме так і було у нас, сусід сусіда на коліна ставив, погрожував вбити. Ось що зробила пропаганда. Але було й інше. Нам з Владикою Сергієм прийшлось виїхати, щоб допомагати бійцям та здалеку нашому «Будинок Милосердя». Передаємо ліки, гроші, овочі, картоплю привозимо.  Зараз бойовики там роблять все, щоб придушити українство, приходять і знущаються над працівниками будинку, над дівчатами, що піклуються про хворих та літніх, діточок з матерями, яким ніде подітись. За ці роки туди прийшло багато сімей, сиріт, самотніх матерів з діточками. Ми не дивились, яких вони поглядів, просто, люди в біді. А ті побачили, що ми турбуємось про своїх, не дивлячись ні на що. От і ходять, знущаються, погрожують закрити, збороняють привозити допомогу, кажуть, якщо хочете, то говоріть, що допомагають донецькі. З кожною їх ротацією відбуваються такі речі. Але треба розуміти, на тій стороні і зараз ще є багато людей, щирих українців, котрі допомагають бійцям, чим можуть. Завдяки цьому руху на початку і утримали позиції, а інакше б було ще гірше».

Владика Сергій каже, що капелани Донецької єпархії - це люди, які перенесли дуже багато горя і випробувань. «Один був контужений, другий поранений, третій багато втратив, тому вони чуйні до людського болю. Це дуже важливо. Бо пройшли через те ж, побачили, що таке хвороба, біда, втрата, розчарування, коли тебе зрадили, а ти при цьому маєш залишитись людиною, чесною, благородною, і після себе ні в якому разі не залишити руїни, попіл, а навпаки, будувати, відкривати. Я дуже радий, що є свідком та учасником цього. Священики Волновахи, Красногорівки, Маріуполя, Бахмуту, що стали військовими капеланами, несуть і соціальне служіння. В Маріуполі у центральному храмі Петра Могили на протязі 19 років існує благодійна їдальня. За рахунок її настоятеля  та його родини, отця Увара Перетятька, його матушки Марини і їх сина о. Романа, вона годує до 300 душ кожного дня. І сюди приходять представники усіх конфесій, усіх верств населення».

19 років тому переселенці з Росії, українці, отець Увар в матінка Марина, викупили  величеньку будівлю під церкву. Перед тим в російському Нагінську вони мали церкву Київського Патріархату, яку відібрала у бандитський спосіб російська влада.  Тепер вони, при підтримці інших отців та прихожан, перетворили це місце в майже в храмове містечко з майстернями, приділами, що зводять, допомагають усім у прифронтовій зоні. У час, коли у нас багато що руйнується від війни, а іноді  - війни посеред миру , з безсилля від байдужості, «розрухи у головах» владних мужів, ця неймовірна родина з «розстрільними отцями» , у зоні конфлікту зводять міцні стіни з цегли, краси і духовної сили, схоже, на сторіччя уперед. Отці капелани цього осередку чудесними шляхами, ніби вони волхви, у місті, що  ще не так давно було окуповане, невідомо звідки  знаходять речі та кошти на саме нагальне для бійців. Важко збагнути, як саме вони це роблять, але везуть свої, чудесним чином віднайдені «дари волхвів» - воїнам на лінію зіткнення, і далі, за неї, у «Будинок Милосердя», мешканці котрого живуть лише завдяки такому «транзиту», або ж хворим в місцевих лікарнях, даруючи усім надію.

Владика Сергій продовжує: «Купольну частину, що пофарбована у кольори українського прапору, добре видно з моря, а всередині церква буде розписана як вишиванка. Важливо, що у наших скрутних обставинах, ми не залишаємось один на один. Були моменти, коли закінчуються продукти харчування, телефоную до Дніпра, о. Дмитру Поворотному, в нього теж нема. А вже через тиждень привозить, і ми розвозимо підопічним. Люди бачать, що церковна структура - та, що не примушує до чогось, а віддає, віддає любов,  надає будь яку психологічну допомогу, допомагає бійцям. У лікарні Маріуполя ми відкривали капличку. З цим до нас звернулись лікарі, бо хворим це дуже потрібно, особливо в такий час. А церковного начиння нам не було де взяти. І от, о. Дмитро привозить - усе і відразу». О. Дмитро пояснює: «Ця допомога взаємна. У травні 2014 року, коли у Маріуполі були бойовики, там стояла моя рота 20-го мотопіхотного батальйону, якими опікуюсь. Тоді попросив священиків Донецької єпархії, і вони їм почали допомагати, незважаючи на те, що ця територія була захоплена».

О. Дмитро каже, що у нього були усілякі випадки, веселі також. «В 2014 році він їхав на лінію вогню з оказію для бійця, а бійцю сказали що торбу привезе «батюшка». Хлопець подумав "батюшка"так "батюшка", позивний чи псевдо, що ж, бувають різні. А тут приїжджає до нього «поп в натурі»! Усі довго сміялись!»

І продовжує: «Це треба осягнути, майже усі священики прикордонної смуги, починаючи з чотирнадцятого року служать капеланами у підрозділах збройних сил і Нацгвардії, спочатку то було на волонтерських, потім на ротаційних засадах, а зараз вже офіційно. Ось такі наші реалії, це справжня Фронтова Церква».

Zircon - This is a contributing Drupal Theme
Design by WeebPal.