Волонтерство

Наші волонтери закуповують для нужденних на Сході та для військових на нами зібрані кошти  найбільш необхідне: від одягу, взуття та круп - до трансформаторів та пічок, дизельних та простих. Волонтерський десант цілодобово працює на передовій, сотні волонтерів кожного дня та ночі в дорозі - їдуть в самі горячі точки.

ДОРОЖНІ НОТАТКИ ВОЛОНТЕРА

Ми вирушали на Схід, як і всі волонтери, повні рішучості довезти якомога більше провіанту та інших життєво важливих речей нашим хлопцям. Ми рушали прямо в найгарячішу точку, у Донецький аеропорт, що палав посеред безбожно застиглої зими.Ми втискували в перевантажену машину нагальні дрібниці. На виїзді з міста, на моє наївне питання в трубку телефону - «що вам такого дуже-дуже хочеться?» - Бас привів всіх моїх супутників у стан шоку: «Та у нас все є! Та, чесно! .. Ну, може одне ... Моїм хлопцям ... мм, кока-коли б, ммм - і гамбургерів! ... На всіх! Хлопцям кращий подарунок, скучили за цим ділом ».

Треба було бачити як раділи на ранок хлопці, повертаючись з передка, всім цим холодним макчікенам та чізбургерам. Ніякі вмовляння розігріти. ДУК на хвилинку забув про війну і став по-дитячому щасливим.

Однак і ми були винагороджені: нас взяли з собою «на захист» «Неба»! Це башта заввишки 300 метрів навпроти Донецького Аеропорту - стратегічно важлива точка. Вдень і вночі вона прострілюється. Навіть дістатися до неї нереально складно, потрібно пробігати по відкритій місцевості на мушці російського снайпера та іншим ворожим залізом противника. А хлопці змушені проходити цей шлях до «Неба» щодня.  

Посеред дня почався мінометний дощ з гаубицями й Градами, ми заховались у підвали. Страшно не було, радше весело. Хлопці то веселились, сміючись над промахами ворога, то дивились в об'єктив камери, згадуючи чудернацькі історії. Особливо вони пишалися одним насельником ДУКА – фотографом з Голландії. Нещодавно він був волонтером, возив провізію для Правого Сектора. Та ось одного разу він не поїхав додому, вирішив стати «бандерівцем-правосеком». З того, що каже голландець ніхто майже нічого не розуміє, окрім одного твердження, що він істинний «син полку» ПС, і дуже пишається цим. Я взяла у голландця коротке інтерв'ю, як раптом з'ясувала, що він насправді за мир у всьому світі, а тут служить як літописець.

Тут все здається ірреальним, дещо іграшковим й таким справжнім. Таких світлих, добрих людей, натхненних просто так не зустріти. Таких щирих, як два бійця, що завжди разом: «Гонта» та «Ангел». Людяність зашкалює так, що хочеться, щоб ущипнули, бо ти впевнений на всі сто - це світ Андрія Платонова та його герої. З їхніми світлими глибинами та чистотою, з біблійним «котлованним» побутом, легкою людяністю у словах та усмішках.

Мене постійно вражав надзвичайний спокій бійців. Пізніше одного з них запитала:

-Скільки потрібно часу, щоб прийти до пам’яті після сімнадцяти «аеропортівськіх діб» тому , кого там «забули» в день ротації, та ще й з давньою контузією »?

«Рембо» - «привид» Іловайська,  відповів так, немов думав про зовсім інше:

-Звідти не повертаються. Бо коли гине твій побратим поруч,  це вбиває й тебе. Не прийняти того, що більше він, мокрий від вранішнього душу, ніколи не зазирне у твій бліндаж, не потягне потай з столу нерізану ковбасу, а потім  не буде рубати на всіх дрова. З такою порожниною життя стає іншим, чужим тобі, як і ти сам собі. Звідти повертаєшся не ти. Хтось інший. Лікуватись від цього марно».

Біля комину «мої примари» згадують той «котел», кожен свою дорогу звідти, полон, свої питання без відповідей. Хлопчик, якому ледь перевалило за сімнадцять, займається улюбленою справою: вдень і вночі збирає і розбирає свій потужний арсенал, міномет, інші «іграшки». Питаю: «Ти теж у черзі на «дорогу життя»? Чому?» З сонячною усмішкою відповідає, не випускаючи «іграшок»: «Так хто ж не рветься туди!» І так само легко поступається мені своїм затишним місцем на ніч та вибігає собі лагодити «іграшкові» деталі.

Мені було й справді на диво затишно у волонтерському спальнику слухати всю ніч канонади колискових з Градів та гаубиць. Раптом ловлю себе на незрозумілому відчутті. Під звуки цієї симфонії осягаю, що це щось надто важливе, майже грандіозне, все, що тут і зараз. Це як підступитись до місця, де зупинився та оселився Бог. Ні, не Той, старозавітний,  поблизу Синаю, ні - Він тепер наш, Свій,наче особисто твій «побратим» , надто близький та зовсім рідний.

Надвечір біля комина чиєїсь закинутої дачі знов приходить чітке розуміння. Люди з біблійними вагомними душами, що певнено живуть у літургійному часі, в його сердцевині, вони не виходять звідти. Ніби ти чуєш, як «всередині нічної глибокої тиші вічність тягне густу передвічну басову ноту». Так про подібне писала одна «надлюдина» звукових змістів з ідеальним слухом, що добре розумілась на літургійних звукових відтінках. Тобто, Петро Чайковський.

Знала одне. Через кілька днів ці хлопці підуть по «дорозі життя» у крижаний катарсис. Там вони будуть відбивати потужні удари елітного російського спецназу, забувши на крижаному вітрі, що їхні пальці вросли в метал. Все це паперове взуття з одягом - не для ураганного холоду в 25 градусів на ен-номму поверсі, де від буржуйки не віднайти користі. У світі шквалу людських та інших осколків, розривних снайперських, рикошетних свистів - примарний сон вже за межею розуму.

Тоді два молодих бійця вивішують над терміналом прапор. І противник розлючується настільки, що направляє на нього всю свою вогневу міць. Хлопці сміються, заламуючи пальці: гранатометом, РПГ, гаубицями, ПЗРК… Ви б ще винищувачів на прапор послали! У відповідь - російська лайка та суцільне - «Аллах акбар».

День наступний. Один з хлопців отримує поранення, малосумісне з життям, другий тягне його на собі, ризикуючи залишитися відкритим для снайпера. Але - втрачає.

У Волновасі, абсолютно випадково зустрічаю замполіта, який чимось відразу запам’ятався. Коли фотографувала його, він скупо повідав свою історію, щиро усміхаючись. Він радіє аптечці, що впала йому в руки - одна на всю гаубичну батарею - як ялинковому подарунку самого Св. Миколая.

- Знати б заздалегідь, закупили б собі валянки ...

– А вам потрібні валянки? - Ну так, в землянці не відігрітися після десятків годин чергувань, бо там ...

І тут я розпізнаю в замполіті священика. Питаю з тремтінням в голосі:

- А як ви знайшли золоту середину у цьому між «не вбий» та реальністю? Це важко?» «Так, важко. Але я відтягую цю страшну годину, як можу, та лиш сподіваюся, що омине ...» Сидячи в машині, майже чи не щодня, молюсь про таке: нехай же його мине випробування, до котрого не буде готовий ніколи через свою любов.

Моя кімнатка - у зоні ризику, на лінії вогню, з боку терміналу. Та «гради» не тихнуть з «гвоздиками», «буратінами», або «нонами». Зате вранці запальний «Аскольд» відтягнеться і ворожі вогневі позиції підуть в небуття.  А термінал відповість елітному російському спецназу жорстко. І їхніх жертв відправлять додому у складі 299 одиниць, під номерами. Хотілось би запитати: навіщо таке потрібно?… Пізно.

Наші хлопці зі старого терміналу, охопленого вогнем, все ж таки вибралися. І про них забули при ротації. Вони просиділи там 17 діб. Це ті самі іловайські «примари». Усі контужені. Старий термінал не встояв, примари ж вийшли. Сьогодні, через 14 діб, «примар» відправляють знов до порту. Вони вже там.

Доки багато чого мені не осягнути. Зате швидко дізналася про одне: хлопчикам нашим потрібні хутряні рукавиці, валянки, потужні груби на дизельному паливі, чесний та людський одяг від нас. І, авжеж, безмежна людяність.

І щоб там їх більше не забували. Ті, хто повинен витягувати, ті, що зараз в штабах, щоб не кидали їх там.

Три дні тому назад знову прийшли «дні тиші». ЗМІ запевняють - у нас, схоже, більше не гинуть. Так не поміченою лишилась загибель хлопців, «шести друзів Девіда». «Девід» лише від’їхав на годину за паливом. Інакше «ангелів» стало б на одного більше, семеро.

Хочеться перерахувати їх поіменно.  Щоб знову не стали «забутими» десь на перехресті «примарами» ...

Zircon - This is a contributing Drupal Theme
Design by WeebPal.